Спецвыпуск Е.Малышевой
Ягоды Годжи лучший
жиросжигатель в мире!
Уникальный продукт по мнению
авторитетных диетологов.
Естественное увеличение груди
БЕЗ ножа и врачей! Просто нужно...
Мужчины будут "СХОДИТЬ с ума"
от таких форм
Помогает браслет Power Balance или нет?
Наконец-то вся правда о нашумевших
браслетах Power Balance!

Ефективність використання різних видів енергії (на прикладі АДЕ).


Скачать с файлообменника



Текущая скорость загрузки «Ефективність використання різних видів енергії (на прикладі АДЕ).» :3073 kB.

Сейчас скачивают: 1 (чел.)

ЗМІСТВступ    3
Розділ 1. Теоретичні аспекти організації  впровадження нових та відновлюваних джерел енергії    5
1.1 Поняття нетрадиційних та відновлюваних джерел енергії    5
1.2 Історичні аспекти використання альтернативних джерел енергії    11
1.3 Організаційно-правові проблеми забезпечення енергозбереження та використання альтернативних джерел енергії    14
2. Перспективи впровадження альтернативних джерел енергії в Україні    21
2.1 Проблема енергозабезпечення та енергозбереження в Україні    21
2.2 Альтернативні джерела енергії в Україні    29
2.3 Екологічні проблемі пов’язані з використанням АДЕ    46
2.4 Практичні аспекти виробництва та використання біогазу    58
Розділ 3. Аналіз світового досвіду використання АДЕ та шляхи його застосування в Україні    67
3.1 Досвід впровадження альтернативних джерел енергії в зарубіжних країнах    67
3.2 Аналіз можливостей виробництва електроенергії з відновлюваний джерел енергії    74
3.3 Пропозиції щодо застосування світового досвіду використання АДЕ в Україні    88
Висновки    96
Список використаної літератури    99
Додатки    107 

Вступ

Тенденція подорожчання палива, підвищена увага до охорони навколишнього природного середовища, необхідність забезпечувати задану комфортну температуру усередині житлових, офісних та промислових приміщень при мінімальних грошових витратах пояснюють інтерес до задачі ефективного використання альтернативних джерел енергії та мінімізації витрат первинних енергоресурсів в процесі постачання теплоносіїв споживачу. В усьому світі використовуються системи з альтернативними джерелами теплової енергії.
Основними видами альтернативних джерел енергії, обсяги використання яких необхідно нарощувати в Україні є: гідроенергія, сонячна та геотермальна енергія, біомаса та відходи біомаси різних видів (дрова, виробництво дизельного пального біологічного походження, відходи сільськогосподарської діяльності та лісового господарства, тверді та рідкі побутові відходи міст, фекальні стоки птахофабрик та тваринницьких ферм тощо), теплова енергія довкілля, енергія вітру. За даною тематикою відомі роботи Е.В. Сарнацького, Р.Р. Авезова, Р.В. Жесан, С.П. Плєшкова.
Основна мета даної роботи полягає у дослідженні ефективності використання різних видів альтернативних джерел енергії.
Поставлена мета обумовила необхідність вирішення ряду взаємопов’язаних завдань:
•    розглянути теоретичні аспекти організації впровадження нових та відновлюваних джерел енергії;
•    дослідити перспективи впровадження альтернативних джерел енергії в Україні;
•    провести аналіз світового досвіду використання альтернативних джерел енергії;
•    вивчити можливість впровадження в Україні світового досвіду використання альтернативних джерел енергії.
Предметом дипломної роботи є відносини, що виникають в процесі використання альтернативних джерел енергії.
Об’єктом дипломної роботи є альтернативні джерела енергії та особливості їх використання в Україні.
Для реалізації поставлених у роботі завдань використовувались методи системного аналізу, наукового абстрагування, індексів, графічний, прогнозних розрахунків. Широко використані законодавчі акти і нормативно-методичні матеріали органів законодавчої та виконавчої влади, статистична інформація міністерств і відомств.
Дипломна робота складається із вступу, основної частини та висновків. У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми дослідження, визначено мету, завдання, предмет, об’єкт, методи та інформаційну базу роботи. Основна частина присвячена дослідженню поставленої проблеми. У висновках сформульовано основні результати дипломної роботи.

Розділ 1. Теоретичні аспекти організації  впровадження нових та відновлюваних джерел енергії
1.1 Поняття нетрадиційних та відновлюваних джерел енергії

Нетрадиційні та відновлювані джерела енергії стали останнім часом одним із важливих критеріїв сталого розвитку світової спільноти. Здійснюється пошук нових і вдосконалення існуючих технологій, виведення їх до економічно ефективного рівня та розширення сфер використання. Головними причинами такої уваги є очікуване вичерпання запасів органічних видів палива, різке зростання їх ціни, недосконалість та низька ефективність технологій їхнього використання, шкідливий вплив на довкілля, наслідки якого все більше і більше турбують світовому спільноту.
Використання традиційних вуглеводнів шляхом спалювання супроводжується загальними втратами енергії до 80-90% і тому вже на сьогодні розроблено технології електрохімічного їх перетворення, які зменшують втрати до 10 % та є більш екологічно безпечними [26].
Альтернативна енергетика стає одним із базових напрямів розвитку технологій у світі, разом із інформаційними та нанотехнологіями вона стає важливою складовою нового постіндустріального технологічного укладу.
До НВДЕ будемо відносити гідроелектростанції (великі, середні та малі), геотермальну, сонячну, фотоелектричну та теплову енергію, енергії припливів,  хвиль океану, вітру, тверду біомасу, гази з біомаси, рідкі біопалива та відновлюванні муніципальні відходи (ці види енергії за визначенням МЕА – відновлювані джерела енергії), а також теплоенергію „створювану” завдяки  тепловим насосам, торф, шахтний метан та вторинні джерела енергії, такі як: скидне тепло, муніципальні промислові відходи, тиск доменного газу та природного газу під час його транспортування.
На сьогодні частка НВДЕ у виробництві енергії у світі ще не є значною (близько 14 %), але їх потенціал на кілька порядків перевищує рівень світового споживання паливно-енергетичних ресурсів. Темпи зростання обсягів виробництва енергії НВДЕ також значно перевищують аналогічні для традиційних видів енергії. Так, у найближчі 10 років, прогнозується щорічне зростання світових обсягів виробництва електроенергії  традиційної електроенергетики порядку 2,8 %, а електроенергії НВДЕ – 9,2 % [26].
В Україні також існує значний потенціал використання НВДЕ. З іншого боку, проблеми ефективності використання традиційних джерел енергії в Україні стоять ще гостріше, ніж у світі чи країнах ЄС. Причинами цього є застарілі технології, вичерпання ресурсу використання основних фондів генерації електроенергії і тепла, що разом з низькою ефективністю використання палива призводить до значних обсягів шкідливих викидів. Значні втрати при транспортуванні, розподілі та використанні електроенергії і тепла, а також монопольна залежність від імпорту енергоносіїв ще більш ускладнюють ситуацію на енергетичних ринках країни.
Таким чином, Україна має нагальну потребу у переході до енергетично ефективних та екологічно чистих технологій, якими є, в тому числі, і НВДЕ. Але, незважаючи на декларацію щодо усвідомлення цієї потреби з боку різних гілок влади та низку нормативно-законодавчих актів, які стосуються розвитку НВДЕ, — реальних кроків щодо впровадження НВДЕ зроблено досить мало. Частка НВДЕ в енергетичному балансі країни становить лише 7,2 % (6,4 % — позабалансові джерела енергії; 0,8 % — відновлювані джерела) [30].
Змінити ситуацію можна шляхом проведення відповідної енергетичної політики, вдосконалення нормативно-правової бази та залучення інвестицій у  розвиток НВДЕ. Звісно, що цей процес не є швидким, але задля забезпечення  майбутнього економічного процвітання України, її гідного місця у Європейській спільноті потрібно вже сьогодні активізувати вирішення цієї актуальної проблеми.
На даний час на відновлювані джерела енергії (ВДЕ) припадає близько 14 % у світовому споживанні первинної енергії, з них на спалювані види і відходи біомаси припадає 11 %, гідроенергію – 2,3 %, енергію вітру – 0,026 %, сонячну енергію – 0,039 %, геотермальну енергію 0,442 % [30].
Частка відновлюваної енергії у виробництві електроенергії досягає 18 %, тепла – майже 26 %. Тобто НВДЕ у світовому забезпеченні електроенергією і теплом вже вийшли на той рівень, який дозволяє надіятись на ефективне вирішення енергетичних проблем у майбутньому.
Існуючі технології НВДЕ не є досить досконалими, мають різний рівень економічної ефективності та різний технічний рівень. Однак всі вони мають такі визначні переваги як дуже низький рівень (або зовсім не мають) викидів парникових газів і мають невичерпний  (відновлюваний) запас палива необхідний для їх реалізації. Деякі з цих технологій вже сьогодні є конкурентоспроможними і є всі підстави сподіватись, що в майбутньому їх економічна ефективність буде зростати на фоні зростання ціни і ускладнення умов видобутку традиційних енергоресурсів.
Саме тому ринок НВДЕ у світі набуває все більших темпів розвитку. Минулого року у нові потужності ВДЕ у світі було інвестовано понад                         71 млрд доларів США (не рахуючи великої гідроенергетики), з них 47 % — у вітроенергетику, 30 % — на фотоелектрику. До цього треба додати 10 млрд.дол. США інвестицій у нові фотоелектричні виробничі потужності, понад 4 млрд – у нові заводи з виробництва біопалива та 16 млрд дол. у дослідження і розробки [17, c.215] .
До країн, які найбільш інтенсивно розвивають технології і ринки НВДЕ, слід віднести: США, країни ЄС (в першу чергу, Швецію, Австрію, Фінляндію, Німеччину, Португалію, Іспанію), Японію, Китай. Останнім часом активізувалися в цьому напрямі Бразилія і Індія. Зростає вартість акцій компаній, які займаються НВДЕ. Все це дасть можливість пришвидшити розвиток технологій та їх впровадження у промислове виробництво.
Різні країни і регіони надають перевагу різним видам ВДЕ, адаптуючи їх використання до місцевих умов. Найбільш динамічно розвиваються такі види НВДЕ як: вітроенергетика, біоенергетика, сонячна енергетика та використання низькопотенційної енергії із застосуванням теплових насосів.
У вітроенергетичному секторі на даний час працюють біля 70 країн світу. Серед країн з найбільшими потужностями вітроенергетики – Німеччина, США, Іспанія, Індія, Китай, Данія. Зростає загальна потужність таких установок (річний приріст у 2007році — 26,6 %), так і одинична потужність, яка на найближчий період може досягти 1 ГВт, розвивається вітроенергетичне машинодобування. В країнах ЄС до 2010 року планується довести виробництво вітрової електроенергії до 10 % від загального обсягу електрогенерації [30].
В США до 2020 року планується досягти 15 % виробництва електроенергії за рахунок вітру, вдосконалюються турбіни, розширюється діапазон швидкостей вітру, які можуть бути використані вітроустановками.
Біомаса  відіграє домінуючу роль серед інших видів НВДЕ, формуючи біля 46 % ринку відновлюваних джерел енергії. Вона може забезпечувати виробництво тепла, електроенергії та різних видів газоподібного (біогаз), рідкого (біоетанол, біодизель) та твердого палива. Технології переробки біомаси дозволяють також вирішувати проблему утилізації шкідливих побутових та промислових відходів, одержувати як побічні продукти високоякісні добрива, будівельні та інші корисні матеріали, так за рахунок біогазу вже сьогодні в країнах ЄС отримується щороку понад 10 млн МВтгод електричної та близько 10 млн Гкал теплової енергії. Лідерами з використання біогазових технологій є такі країни як: Німеччина, Велика Британія, США, Канада, Бразилія, Данія, Китай, Індія та інші.
Сонячна енергетика має дещо обмежені можливості використання (залежить від погоди, широти розташування території та ін.), але розвивається досить інтенсивно (до 50 % в рік). В країнах ЄС широко використовуються так називані „сонячні зобов’язання” відносно будівництва з використанням нових сонячних технологій. Це сприяє істотним змінам у житловому фонді, готуючи його до неминучого дефіциту викопного палива, дає потужний сигнал для користувачів і для будівельного бізнесу. Серед заслуговуючих уваги останніх ініціатив можна назвати проект „Тисяча дахів” у Німеччині (2250 будинків були обладнані фотоелектричними установками) та програма „Мільйон сонячних дахів” у США. Серед лідерів сонячної енергетики також є Японія та Італія. З огляду на довгострокову перспективу сонячна енергетика в значній частині може забезпечити розв’язання енергетичних проблем у житловому фонді.
Іншим видом НВДЕ який вже сьогодні в окремих країнах та регіонах забезпечує вагомий внесок в обігрівання житлового фонду є теплова енергія довкілля (води, грунту, повітря), яка за допомогою теплонасосних установок (ТНУ) переводить енергію низькопотенціальних джерел у придатну для використання енергію. Економічна доцільність використання ТНУ підтверджена світовим досвідом. Вже сьогодні у розвинутих країнах ТНУ широко використовуються для систем опалення та кондиціювання (США, Канаді, Швеції, Швейцарії, Німеччині, Австрії та ін.), налагоджено промисловий випуск ТНУ у досить широких масштабах (США – 1 млн ТНУ щороку,  у Японії – 3 млн) [26,30].
Оскільки відновлювані джерела  енергії в своїй більшості поки що не можуть на рівних конкурувати з традиційними джерелами, їх розвиток підтримується різними засобами на державному рівні. У світі існують різні моделі державної підтримки НВДЕ, основні з яких засновані на використанні квот на використання НВДЕ (британська система) та на використанні дотацій проектів НВДЕ і тарифній політиці (німецька система). Враховуючи тенденції до зменшення вартості НВДЕ, а також зростання ціни енергії традиційних джерел, державна підтримка буде носити тимчасовий характер.
Разом з іншими, перевагами НВДЕ є відносно малі терміни введення в експлуатацію, можливість поблочного нарощування потужностей з близькими до традиційної енергетики термінами  окупності ( в середньому 8-10 років). Завдяки цьому, необхідний рівень інвестицій є доступним не тільки для великого, але і для середнього бізнесу.
Як показує світовий досвід, увага державних інституцій до проблем розвитку НВДЕ, а головне практичні дії в цьому напрямку дають досить серйозні результати. Цифрові показники, на які спочатку орієнтувались країни, зростають. Так, у Китаї, де у 2000 році планували досягти 3 % ВДЕ у балансі до 2020 р., тепер мова йде вже про 17 %. Каліфорнія три роки тому мала 10 %, а тепер 33 %, Німеччина планувала досягти 20 % НВДЕ до 2020 року, тепер планує це зробити до 2012 р., приклад активізації розвитку НВДЕ подає ЄС. На саміті ЄС 9 березня 2007 року було схвалено план створення нової Енергетичної політики для Європи. Головною метою, окресленою у затвердженому документі ЄС, стало збільшення виробництва енергії з ВДЕ до 20 % на  2020 рік [10].
Нова Директива ЄС, запропонована Європейською Комісією 23 січня 2008 р., присвячена саме ВДЕ. Цілі досягнення 20 % НВДЕ стали обов’язковими. Для їх виконання зроблено розподіл між країнами ЄС квот обов’язкового використання ВДЕ в залежності від стартових умов та економічного розвитку. Гнучкий механізм досягнення визначених цілей дозволяє використовувати потенціал інших країн учасників, якщо там відновлювана енергія виробляється за нижчими цінами.
Для подолання перешкод (в тому числі адміністративних) у Директиві окреслено конкретні заходи щодо розв’язання цих проблем.
Відносно біопалива в Директиві пропонуються критерії „стабільності” для різних видів палива, які дозволяють, з одного боку досягти 10 % використання рідких біопалив на транспорті, з іншого – зберегти біорізноманіття довкілля. Головний акцент зроблено на дотриманні законодавства із землекористування, виконання якого дає можливість одержати державну підтримку.
Ще одна рекомендація Єврокомісії стосується будівельних кодексів, в яких вносяться критерії використання НВДЕ. В першу чергу, це стосується нових та реконструйованих будівель. Таким чином, нові європейські ініціативи дають можливість закріпити тенденцію до розвитку ВДЕ, створити умови „стабільності” для залучення інвестицій у цю сферу.

……………….

 

1.3 Організаційно-правові проблеми забезпечення енергозбереження та використання альтернативних джерел енергії

Основним нормативно-правовим актом, що регулює використання альтернативних джерел енергії в Україні є Закон України «Про альтернативні джерела енергії» [2].  Цей закон   визначає   правові,   економічні,  екологічні  та
організаційні засади використання альтернативних джерел енергії та сприяння   розширенню   їх  використання  у  паливно-енергетичному комплексі.
Так, згідно ст. 3 даного закону основними засадами  державної політики у сфері альтернативних джерел енергії є:
•    нарощування обсягів  виробництва   та   споживання   енергії, виробленої з альтернативних джерел,  з метою економного витрачання традиційних паливно-енергетичних ресурсів та зменшення  залежності України  від  їх  імпорту  шляхом  реструктуризації  виробництва і раціонального споживання  енергії  за  рахунок  збільшення  частки енергії, виробленої з альтернативних джерел;
•    додержання екологічної безпеки за рахунок  зменшення негативного  впливу на стан довкілля при створенні та експлуатації об’єктів альтернативної  енергетики,  а також при передачі, транспортуванні,  постачанні,  зберіганні  та  споживанні енергії, виробленої з альтернативних джерел;
•    додержання безпеки для здоров’я людини на об’єктах альтернативної енергетики на всіх етапах виробництва, а також при передачі,  транспортуванні,  постачанні,  зберіганні та споживанні енергії, виробленої з альтернативних джерел;
•    науково-технічне забезпечення розвитку альтернативної енергетики,  популяризація   та   впровадження   науково-технічних досягнень у цій сфері,  підготовка відповідних фахівців у вищих та середніх навчальних закладах;
•    додержання законодавства    всіма    суб’єктами  відносин, пов’язаних    з   виробництвом,   збереженням,   транспортуванням, постачанням,  передачею  і  споживанням  енергії,   виробленої   з альтернативних джерел;
•    додержання умов раціонального споживання та економії енергії, виробленої з альтернативних джерел;
•    залучення вітчизняних та  іноземних  інвестицій і  підтримка підприємництва у сфері альтернативних джерел енергії, в тому числі шляхом розробки і здійснення загальнодержавних і місцевих  програм розвитку альтернативної енергетики [2].
Закон України «Про альтернативні джерела енергії» декларує створення сприятливих умов для спорудження об’єктів альтернативної енергетики шляхом застосування економічних важелів і стимулів. Зазвичай, якщо держава хоче стимулювати якийсь вид виробництва, найчастіше застосовують пільгове оподаткування. В Україні ж здійснюється унікальна у світовій практиці політика додаткового оподаткування малих гідроелектростанцій. Робиться це через обов’язкові відрахування до державного бюджету інвестиційної надбавки до тарифу, яка по суті і є своєрідним податком для МГЕС. У подальшому ця надбавка вливається у широкий потік таких же відрахувань від великої електроенергетики і формує солідну суму у розмірі 2,8 млрд. грн. на рік. Фактично з цієї суми в електроенергетику як інвестиції повертаються лише 732 млн. грн., причому у малу гідроенергетику не повертається жодної копійки.
Аналіз чинного законодавства України у сфері використання біологічного палива слід розпочинати із Закону України “Про альтернативні види рідкого та газового палива” від 14 січня 2000 р. № 1391-XIV (далі – Закон), який, відповідно до його преамбули, визначає правові, соціальні, економічні, екологічні та організаційні засади виробництва (видобутку) і споживання альтернативних видів рідкого та газового палива на основі залучення нетрадиційних джерел і видів енергетичної сировини та спрямований на створення необхідних умов для розширення виробництва (видобутку) і споживання цих видів палива в Україні.
Відповідно слід коротко окреслити сферу дії та механізми підтримки використання альтернативних видів рідкого і газового палива, встановлені в даному Законі. Стаття 1 Закону містить такі визначення, як “альтернативні види рідкого та газового палива”, “відходи”, “нетрадиційні джерела та види енергетичної сировини”, “споживачі альтернативних видів палива” та “сфера альтернативних видів палива” [3].
Так, до альтернативних видів рідкого та газового палива (далі – альтернативні види палива) відносять рідке та газове паливо, яке є альтернативою (заміною) відповідним традиційним видам палива і яке виробляється (видобувається) з нетрадиційних джерел і видів енергетичної сировини.
Відповідно нетрадиційні джерела і види енергетичної сировини визначені як “сировина рослинного походження, відходи, тверді горючі речовини, інші природні і штучні джерела та види енергетичної сировини, у тому числі нафтові, газові, газоконденсатні і нафтогазоконденсатні вичерпані, непромислового значення та техногенні родовища, важкі сорти нафти, природні бітуми, газонасичені води, газогідрати тощо, виробництво (видобуток) і переробка яких потребує застосування новітніх технологій і які не використовуються для виробництва (видобутку) традиційних видів палива”.
Таким чином, визначення альтернативного виду палива в Законі є більш широким, ніж визначення біологічного палива, що міститься в Директиві 2003/30/ЄС. У цілому українське законодавство ставить наголос на альтернативності джерела, не враховуючи належним чином екологічні аспекти. Виходячи з формулювання нетрадиційних джерел і видів енергетичної сировини, під це визначення підпадають:
•    сировина рослинного походження;
•    відходи;
•    тверді горючі речовини;
•    інші природні і штучні джерела та види енергетичної сировини, в тому числі: нафтові, газові, газоконденсатні й нафтогазоконденсатні вичерпані, непромислового значення та техногенні родовища, важкі сорти нафти, природні бітуми, газонасичені води, газогідрати тощо.
Остання частина визначення містить кваліфікацію, за якою виробництво (видобуток) і переробка нетрадиційних джерел і видів сировини „потребує застосування новітніх технологій… які не використовуються для виробництва (видобутку) традиційних видів палива”. Таке формулювання не є достатньо чітким, оскільки не зрозуміло, до яких видів чи джерел енергетичної сировини належить така кваліфікація – чи то до всіх видів, чи то до “інших природних і штучних джерел та видів енергетичної сировини”.
Певним чином вади визначення, наведеного у ст. 1 Закону, виправлені нижче. Зокрема ст. 4 визначає такі альтернативні види рідкого палива:
•    горючі рідини, одержані під час переробки твердих видів палива (вугілля, торфу, сланців);
•    спирти та їх суміші, олії, інше рідке біологічне паливо, одержане з біологічної сировини (в тому числі з поновлюваних відходів сільського та лісового господарства, інших біологічних відходів);
•    горючі рідини, одержані з промислових відходів, у тому числі газових викидів, стічних вод, виливів та інших відходів промислового виробництва;
•    паливо, одержане з нафти й газового конденсату нафтових, газових та газоконденсатних родовищ непромислового значення та вичерпаних родовищ, з важких сортів нафти та природних бітумів, якщо це паливо не належить до традиційного виду.
Як альтернативні види газового палива ст. 5 Закону називає:
•    газ (метан) вугільних родовищ, а також газ, одержаний у процесі підземної газифікації та підземного спалювання вугільних пластів;
•    газ, одержаний під час переробки твердого палива (кам’яне та буре вугілля, горючі сланці, торф), природних бітумів, важкої нафти;
•    газ, що міститься у водоносних пластах нафтогазових басейнів з аномально високим пластовим тиском, в інших підземних газонасичених водах, а також у газонасичених водоймищах і болотах;
•    газ, одержаний із природних газових гідратів, та підгідратний газ;
•    біогаз, генераторний газ, інше газове паливо, одержане з біологічної сировини, у тому числі з біологічних відходів;
•    газ, одержаний із промислових відходів (газових викидів, стічних вод промислової каналізації, вентиляційних викидів, відходів вугільних збагачувальних фабрик тощо);
•    стиснений і зріджений природний газ, зріджений нафтовий газ, супутній нафтовий газ, вільний газ метан, якщо вони одержані з газових, газоконденсатних та нафтових родовищ непромислового значення та вичерпаних родовищ і не належать до традиційних видів палива [3].
Для впровадження альтернативних видів палива в Україні Розділ ІІІ Закону встановлює механізм стимулювання у цій сфері. Зокрема, ст. 9 Закону вказує на такі заходи стимулювання:
•    визначення джерел і напрямів фінансування заходів у сфері альтернативних видів палива;
•    створення системи державних стандартів у сфері альтернативних видів палива, що містять нормативно-технічні показники споживчої якості, питомих витрат палива в різних галузях народного господарства, нормативи екологічної безпеки та показники щодо безпеки праці і здоров’я людини;
•    застосування у сфері альтернативних видів палива економічних важелів і стимулів, передбачених законодавством України для підприємств, установ, організацій та громадян, діяльність яких пов’язана з розробкою і впровадженням маловідходних ресурсозберігаючих та екологічно безпечних технологій у процесі використання нетрадиційних та поновлюваних джерел і видів енергії, в тому числі викидів та скидів забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище в процесі виробництва альтернативних видів палива;
•    надання юридичним і фізичним особам субсидій, дотацій, податкових, кредитних та інших пільг, встановлених відповідними законами України для стимулювання розробок і впровадження нових технологій, обладнання, матеріалів у процесі виробництва (видобутку) альтернативних видів палива;
•    стимулювання підприємств – виготовлювачів машин, механізмів, приладів, енергетичних установок, інших технічних засобів та пристроїв до них, що працюють на альтернативних видах палива, а також підприємств, установ, організацій і громадян, які переобладнують технічні засоби, що працюють на традиційних видах палива, для споживання альтернативних видів палива;
•    стимулювання інвестиційної діяльності й запровадження новітніх технологій у сфері альтернативних видів палива шляхом створення пільгового режиму інвестиційної та іншої господарської діяльності іноземним інвесторам;
•    надання відповідно до закону спеціальних державних гарантій захисту іноземних інвестицій, спрямованих на розвиток сфери альтернативних видів палива;
•    створення спеціального інформаційного фонду з метою накопичення, систематизації та поширення інформації про наявність в Україні нетрадиційних джерел та видів енергетичної сировини.
Проте положення Закону, на жаль, не йдуть далі проголошення можливих напрямків політики стимулювання виробництва (видобутку) та споживання альтернативних видів палива.
Чинна нормативно-правова база забезпечення розвитку альтернативної енергетики в нашій країні є недосконалою, позаяк у ній відсутні норми прямої дії, а необхідні підзаконні акти не розроблені. До того ж законодавчі документи зазвичай мають декларативний характер, оскільки фіскальними відомствами вилучено з них будь-які фінансові пільги, потрібні для того, щоб у суб’єктів підприємницької діяльності з’явилися інтерес і можливість працювати без збитків.

2. Перспективи впровадження альтернативних джерел енергії в Україні
2.1 Проблема енергозабезпечення та енергозбереження в Україні

Глобалізаційно-інтеграційні процеси як домінуюча та визначальна детермінанта динаміки нинішньої цивілізації охоплюють дедалі більшу кількість країн і галузей, у тому числі паливно-енергетичний комплекс країн Європейського континенту, у ресурсопостачанні та ресурсозбереженні яких чільне місце, зокрема, посідають комунікативно-транзитна і матеріально-енергетична складові економіки України.
Існує низка проблем, злободенних як для України, так і для країн Європи, вирішення яких обумовлює необхідність взаємопов’язаного та комплементарного ділового співробітництва. Ідеться передусім про взаємодію у сфері енергетичного забезпечення, від надійності й диверсифікованості якого залежить ефективність суспільно-виробничих відносин, рівень конкурентоспроможності та стан національної безпеки кожної країни [29].
Нині проблема енергетичної безпеки набуває міжнародного характеру. У світі створюються системи колективної енергетичної безпеки, помітно активізуються спільні зусилля ЄС та постсоціалістичних країн для реалізації проектів диверсифікації джерел енергоресурсів. Немаловажною причиною таких процесів стала здійснена останнім часом серія газових атак з боку Росії на Україну, Білорусь та деякі країни Східної Європи, зокрема Польщу. І якщо раніше переважно говорилося про енергетичну безпеку нашої країни як окремої держави, то в нинішній ситуації потрібно всерйоз замислитися про її роль у системі міжнародної (європейської) енергетичної безпеки, яка наразі формується в рамках ЄС.
В Україні за роки незалежності з проблематики енергетичної безпеки нашої держави проведено чимало обговорень, опубліковано результати численних досліджень, на президентському та урядовому рівнях прийнято низку документів, у тому числі розпорядженням Кабміну України затверджено “Енергетичну стратегію України” на період до 2030 року (№ 145-р від 15.03.2006 р.).
Однак часта зміна урядів та відсутність належної взаємодії між гілками влади в останні роки негативно позначаються на реалізації прийнятих рішень у сфері української енергетичної політики. З огляду на це проблема енергетичної безпеки стає однією з основних тем переговорного процесу Україною з країнами ЄС. Гарантія енергетичної безпеки нашої країни вбачається в тому, щоб вмонтувати енергетичну систему України в загальноєвропейську, що, на наш погляд, є цілком логічним і виправданим.
Зважаючи на низький рівень забезпечення країн ЄС власними енергоресурсами, проблема енергозабезпечення для них є вельми актуальною та злободенною. Наразі Євросоюз, посідаючи друге місце на світовому ринку енергоносіїв, є найбільшим їх імпортером. За рахунок імпорту країни ЄС задовольняють половину своєї потреби в енергоносіях, а з 2030 року цей показник, за прогнозними оцінками, становитиме по природному газу – 70%, по нафті – 90%, по вугіллю – 100% [29].
Щодо стосується української економіки, то в загальному балансі споживання нею первинної енергії 60% припадає на нафту і газ, але на відміну від інших країн світу левову частку у цьому показнику займає природний газ (40–45% споживання енергоресурсу), а не на нафта. Утім, повне забезпечення країни природним газом власного видобутку, у принципі, навряд чи можливе. Його видобуток в Україні хоч і вдалося підняти останніми роками до 20 млрд. куб. м, однак це становить тільки 24–27% загальної потреби, яка оцінюється в 75–76 млрд. куб. м на рік. Щодо нафти і газового конденсату, то їх власний видобуток (близько 4 млн. т за щорічного споживання не менш як 24 млн. т) не покриває і 20% (17,5%) мінімальної потреби [8].

Таким чином, попит України на природне (первинне) паливо задовольняється за рахунок його власного видобутку (виробництва) лише на рівні 47–48%. При цьому 64% природних (паливних) ресурсів, що використовуються, становлять нафта і газ, із яких 74,5% Україна імпортує. Єдиним вітчизняним енергоносієм, розвідані запаси якого можуть забезпечити потребу України в паливі на тривалий період, є вугілля [8].
Енергетична залежність України від імпорту нафти і газу є неприпустимо великою, що становить загрозу енергетичній безпеці країні. Ця загроза значно посилюється через те, що імпорт енергетичних ресурсів недостатньо диверсифікований – фактично їх єдиним постачальником у нашу країну є Росія. За офіційними даними, енергозалежність України від поставок енергетичного палива останніми роками (2000–2008 рр.) становила понад 60%. А, як показує світовий досвід, імпорт понад 30% стратегічно важливого ресурсу (серед яких, безумовно, і енергоносії) фактично не дозволяє країні проводити незалежну політику [26].
Таким чином, енергоефективність нині трактується як стан захищеності енергетичних інтересів особистості, суспільства, держави і містить три важливі складові:
•    забезпечення за нормальної ситуації безперебійного постачання споживачам економічно доступних енергоресурсів прийнятної якості, а в екстремальних умовах – гарантованого задоволення мінімально необхідного попиту соціально значущих споживачів;
•    ефективне використання енергоресурсів, що сприятиме переведенню економіки держави на енергозберігаючий шлях розвитку, зниження енергоємності товарів і послуг;
•    задоволення вимог соціальної, екологічної та виробничої безпеки, мінімізація шкідливих викидів енергогенеруючих підприємств у довкілля.
За прогнозами Програми розвитку ООН, до 2050 року поновлювані джерела енергії повинні відігравати головну роль в енергозабезпеченні, бо інакше сталий розвиток цивілізації неможливий. До речі, однією з умов вступу країни до ЄС, починаючи з 2015 року (а це, фактично, час, на який може розраховувати щодо вступу Україна) стає вимога виробництва в державі не менш ніж 20% енергії за рахунок використання поновлюваних джерел.
Досвід багатьох країн (зокрема, Данії, Польщі) засвідчує, що шлях вирішення цієї проблеми полягає в максимально можливому використанні власних, місцевих, передусім поновлюваних енергетичних ресурсів та альтернативних джерел енергії за одночасного ефективного споживання імпортованої енергії. Використання місцевих енергоресурсів вигідне державі, навіть якщо вони не будуть дешевшими за імпортне паливо й енергію, оскільки в такому разі підтримуватиметься вітчизняний виробник, створюватимуться нові робочі місця, надходитимуть додаткові платежі до бюджету, а прибутки не вивозитимуться за кордон.
Слід зазначити, що залежність від імпорту нафти розглядається більшістю розвинених країн світу як питання національної та енергетичної безпеки, а використання нафтопродуктів – як джерело енергії, що несе в собі значну екологічну небезпеку. Залежність від імпорту нафтопродуктів, ціни на які невпинно зростають, а також значне погіршення екологічної ситуації спонукає до інтенсивного пошуку альтернативних джерел енергії. Наприклад, у такій потужній та достатньо забезпеченій енергоносіями країні, як США, у середньостроковій перспективі передбачається близько 80% потреб у пальному забезпечити за рахунок біопалива.
В Енергетичній стратегії України до 2030 року освоєння нетрадиційних та відновлюваних джерел енергії визначається як важливий чинник підвищення рівня енергетичної безпеки. Передбачається зростання частки НВДЕ в загальному паливно-енергетичному балансі України до 19%. Сьогодні ж цей показник становить лише 7,2% (0,8% – відновлювані джерела і 6,4% – позабалансові джерела енергії, тобто видобуток та утилізація шахтного метану, ресурси якого в нашій країні є досить значними) [7].
Ситуація, що склалася нині в Україні, вимагає прискорення розвитку власних потужностей для виробництва біодизельного палива (біодизель, біонафта тощо) з поновлюваних ресурсів. Цей екологічно чистий вид палива, який отримують із жирів рослинного та тваринного походження, має велику економічну перспективу. Наприклад, економісти-аграрії підрахували, що лише один завод потужністю 20 тис. тонн біодизеля продукує водночас 40 тис. тонн макухи і дає можливість виробити 20 тис. тонн м’яса і 100 тис. тонн молока. Для переробки такої кількості сировини знадобиться 10 тис. робочих місць. При цьому необхідні інвестиції (близько $7 млн.) окупаються за 1,2 року.
В України відповідні закони про застосування альтернативних видів палива були прийняті ще 10 років тому, однак зрушення у цій сфері незначні. А між тим, наша країна, проявивши належну господарську цілеспрямованість, безперечно, здатна забезпечити біопальним щонайменше потреби аграрного сектора. Адже для гарантованого проведення сільгоспробіт необхідно, за оцінками фахівців, близько 1 870 тис. тонн дизельного палива та 620 тис. тонн бензину, і таку потребу в пальному можна цілковито забезпечити за рахунок біопалива, виробленого, приміром, із ріпаку. Це дало б змогу замінити близько 4,5 млн. т нафти, яка спрямовується для задоволення потреб сільгоспвиробництва. Постає питання: чому ж можновладці на всіх рівнях зволікають із вирішенням цього життєво важливого для національної енергобезпеки питання? Виявляється (як засвідчують виступи деяких народних депутатів у Верховній Раді України), проти прийняття відповідних рішень виступають деякі державні високопосадовці та нафтотрейдери, які не зацікавлені у значних обсягах виробництва  біопалива [5]. Тому й поширюються заяви, що нібито його виробництво в Україні невигідне, а  акумулювання великих партій ріпаку для переробки на вітчизняних заводах пов’язано з чималими труднощами – тож він вивозиться в Європу. Подібний підхід є хибним. Потрібно на законодавчому рівні прийняти рішення, що необхідна для виробництва біодизеля частка ріпаку повинна залишатися в Україні, бо інакше біопаливне виробництво у нас практично буде припинено.
За оцінками експертів, Україна має дві альтернативи розвитку: або перетворитися в експортера сировини („сировинний придаток”), або активізувати виробництво біопалива, залучаючи іноземні інвестиції. В Європі вже давно збагнули, що другий шлях є найбільш перспективним. І поки ми організовуватимемо належним чином вітчизняне біопаливне виробництво, в Європі почнеться, як стверджують спеціалісти [8, с. 19], випуск біопалива другого покоління.
Зауважимо, що нині у країнах ЄС для виробництва біодизельного палива практикується суттєва державна підтримка. У Німеччині біопаливо не обкладається мінеральними та екологічними податками, застосовується система дотацій вирощування ріпаку [12]; у Франції – податкова знижка становить 0,35 євро/літр біодизельного палива [13]; в Іспанії – автомобілістам, які користуються біопаливом, дозволяється безоплатне паркування в містах.
Такі заходи сприяють тому, що один літр біодизельного палива в Європі на 0,10–0,15 євро дешевше, ніж дизельного. Водночас в Україні, за різними даними, собівартість 1 літра біодизельного палива поки що дорожче дизельного і становить від 2,2 до 3 гривень [9, с. 18].
Слід також зазначити, що чималі резерви в забезпеченні енергетичних потреб в Україні містяться в наявному потенціалі використання сонячної енергії. Середньорічна кількість сумарної сонячної радіації, що надходить на один метр квадратний поверхні на території України становить від 1 070 кВт/год. (у північній частині країни) до понад 1 400 кВт/год. (в АР Крим), що складає близько 17 млрд. кВт/год. на рік та дає можливість заощадити щорічно близько 2,5 млн. тонн у.п. [10]. Проте ці унікальні природні можливості, як і значні ресурси геотермальної енергетики України (у Криму, Закарпатській, Львівській, Івано-Франківській, Чернігівській, Сумській, Полтавській, Харківській, Херсонській областях), що оцінюються в 50 млн. тонн у.п., ми використовуємо неефективно.
За оцінками спеціалістів [10], ресурси енергії вітру технічно доступні для освоєння на континентальній частині нашої країни, вони приблизно у 200 разів перевищують нинішні обсяги генерування електроенергії в Україні.
Як стверджують фахівці [11], можливе і доцільне використання вітрової енергії у Приморському регіоні, на Миколаївщині, Херсонщині, Донбасі, Поліссі, у гірських районах  Криму і Карпат, де середньорічна швидкість вітру становить від 4 (у Поліссі) до 5,6 (у Причорномор’ї) м/с. Однак такі можливості належним чином не використовуються.
Незважаючи на те, що програма розвитку вітроенергетики в Україні існує вже кілька років, і на неї витрачені чималі кошти, реальні результати наразі мізерні, оскільки всі наявні вітрові станції виробляють тільки близько 4 млн. кВт/год. електроенергії, що становить менш як  1% її загального виробництва в Україні [11].
Для України може становити інтерес освоєння в польському житлово-побутовому господарстві нового джерела чистої енергії – біомаси рослинного походження (швидкозростаючих трав, дерев, соломи, сухого листя, відходів меблевого виробництва тощо). Причому, найбільш “енергетичною” й екологічно чистою рослиною для використання та формування біомаси виявився топінамбур (1,5 кг брикету топінамбура відповідає 1 кг вугілля).
Для формування біомаси в Польщі використовують понад 200 видів верби та тополі, а серед господарських рослинних культур – ріпак, соняшник, кукурудзу, овес тощо. Їх вирощують на 140 тис. га земель Підкарпатського воєводства. Виробничі потреби електростанції становлять 170 тис. тонн біомаси на рік. Слід відмітити, що використання біомаси має чимало позитивів, оскільки сприяє охороні довкілля, ефективному використанню господарських відходів, а також зменшенню безробіття.
Важливим завданням раціонального використання (споживання) енергоресурсів неодмінно має стати впровадження енергозберігаючої моделі розвитку економіки, що передбачає значне скорочення витрат енергії завдяки технологічному та структурному енергозбереженню.
Доречно зазначити, що особливо ефективно і послідовно політика енергозбереження проводиться в рамках ЄС, де спостерігається високий рівень (48,9%) залежності від імпорту енергоносіїв. Нині у країнах Євросоюзу вже досягнуто одного з найнижчих рівнів енергомісткості ВВП – 0,16 тонн у нафтовому еквіваленті (н.е.) на 1 тис. доларів ВВП, тоді як аналогічний показник у країнах – кандидатах на вступ до ЄС становив 0,71 т н.е. (або в 4,4 раза вище), а в Україні – 3,55 т н.е. на 1 тис. доларів ВВП, або в 22,2 раза вище [8, с. 5].
До 2030 року, за даними Міністерства палива і енергетики України, у країні планується скоротити споживання енергоресурсів на 12%, у тому числі в металургії – на 30%, хімічній промисловості – на 20% [7].
Одним із шляхів зменшення споживання первинних енергоресурсів, у контексті розвитку нетрадиційних і відновлюваних джерел енергії та забезпечення потреб в енергоносіях, є використання вторинних енергетичних продуктів за рахунок власного видобутку природного і шахтного метану, обсяги якого, за різними оцінками, в Україні коливаються від 12 до 22 трлн. м3.
Цікавим є запропонований фахівцями проект виробництва синтетичної нафти з бурого вугілля, адже запаси бурого вугілля і сланців в Україні становлять близько 7 млрд. тонн. Цей метод (Фішера-Тропша), що передбачає газифікацію бурого вугілля, відомий ще з 1925 року і, до речі, німецька армія у Другу світову війну майже на 80% задовольняла ним потреби в пальному для двигунів. Нині такий метод широко використовується у США, Малайзії, Катарі, Нігерії та інших країнах світу. Собівартість 1 тонни синтетичної нафти становить $100, тобто $15–17 за барель, тоді як 1 т бензину з вугілля – близько $150. Для будівництва заводу з переробки бурого вугілля на дизельне паливо потужністю 3 млн. тонн необхідно $2 млрд. Звичайно, кошти чималі. Проте, за оцінкою спеціалістів, термін їх окупності становить п’ять років. Тому варто замислитись, чи потрібно будувати ще один нафтопереробний завод [26].
Вирішуючи проблеми енергозабезпечення та енергетичної безпеки, Україні слід тісніше узгодити національну енергетичну стратегію з європейською, щоб позиція нашої держави була представлена і врахована в документах, які стосуються енергетичної безпеки Європи. Адже диверсифікація джерел постачання та шляхів транспортування енергії залишається одним із першочергових завдань для країн Європейського континенту.

2.2 Альтернативні джерела енергії в Україні

Україна має значний потенціал для розвитку відновлюваної енергетики. Те ж можна сказати відносно інших альтернативних традиційних джерел енергії — таким, як: шахтний метан, торф, буре вугілля, скидний потенціал побутових і промислових стоків та ін. Можливості використання НВДЕ мають всі області країни (табл. 2.1).  разом з тим, не зважаючи на значний обсяг прийнятих законів, програм нормативних актів та інших документів, справа з впровадженням НВДЕ у країні йде занадто низькими темпами, вклад в енергетичний баланс країни є незначним.
Причин такого стану багато, головні з них це відсутність системи економічного стимулювання переходу до використання НВДЕ, декларативний характер нормативно-правових актів без конкретних механізмів впровадження, а також низька виконавча дисципліна. Не можна сказати, що в країні нічого не робиться в цьому напрямі, але того що робиться не достатньо для компенсації негативних тенденцій таких, як світове зростання цін на енергоносії, збільшення рівня енергетичної залежності країни та забруднення навколишнього середовища.
Не впроваджуючи нові види НВДЕ, не вкладаючи коштів у технології, не розвиваючи виробництво на базі нових технологій, країна консервує технологічну відсталість і може втратити свій шанс війти у європейську спільноту.
Серед факторів сприяння розвитку НВДЕ в Україні можна назвати:
•    зростання ціна на традиційні енергоносії;
•    підвищення вимог екологічних норм і стандартів;
•    можливості реалізації механізмів Кіотського протоколу для фінансування проектів впровадження НВДЕ;
•    покращення можливості входження до європейської спільноти;
•    необхідність заміни зношених основних фондів.
Таблиця 2.1
Технічно досяжний енергетичний потенціал нетрадиційних та відновлюваних джерел енергії в перерахунку на умовне паливо (млн. т у.п.) та обсяги заміщення ПЕР [26]

……………………….

 

Комментарии запрещены.

Яндекс.Метрика